Привіт!
Я - Оля Лузан, це - моє місце під сонцем інтернету.
Як хочете знайомитись - то напишіть комент, хто ви та що ви.
Ніколи не френджу зі взаємності. Лише з інтересу.
Проходьте :)

Сусіди зверху - молода інтелигентна пара - стукають у підлогу шваброю, коли я співаю :( І роблять це з рідкісним остервенінням, навіть коли починаю співати тихше, аж поки не замовкну.
Самооцінка під загрозою. Серце в полоні праведного гніву. Чесне слово, ще один такий випадок - і я почну стукати в стелю щоразу як вони їбуться на 2 голоси й партію рипучого ліжка! Витримала б тільки швабра...

Posted via LiveJournal.app.

Приснилось, что на работе вычитываем с редактором написанную мной инфу. Инфа была - так, на всякий случай - о сакральном смысле русской народной песни "Черный ворон". В жанре стандартной начитки на видео там было написано, что ворон, как и любая птица - смысл высшего, горнего, божественного. Черный он потому, что в данном случае символизирует смерть. А значит, смысл песни - в понимании того, что смерть, как и жизнь, от Бога.
Редактор осталась довольна.
Подсознание, кажися, таки вообще не отдупляется, что я все же НЕ в аспирантуре на этике-эстетике-религиоведении. Живет напряженной внутренней, отдельной от реальности, жизнью.
Хорошо ему, наверное. Хоть и мне не так чтобы плохо.
А здоровский все же выпуск вышел бы, правда? :)
Уж в нем точно бы дали новость про смерть Милорада Павича. Не отмазываясь, что наши зрители - сельские бабушки - не знают, кто это такой...

З планами на найближчі 3 місяці - визначилася.

до загадки про сумку й камеру схову :)
Фішка в тому, що на ярлику із номером бовталися ДВА ключі. Один з них - був від ячійки, в якій, закритій, спокійно лежала сумка. А інший - від ячійки, номер якої вказано на ярлику. Тієї самої, відкритої, порожньої. Отакий пердімонокль.
Охоронці в тому магазині - такі позитивні чуваки. І на записах камер спостереження я красива :)

1. Бібліотека lib.rus.ec. стане платною - повідомляє керівництво проекту. Відколи та на яких умовах, поки невідомо. Продавати збираються не кожен окремий книжковий файл, а абонемент із доступом на місяць. За десять доларів.
2. Маю 8 запрошень на wave.google.com. Кому треба - напишіть у коментах мило.

Ну і чому, люди добрі, ніхто не сказав мені, що це буде Така Жопа?
Фільм неймовірно, нереально емоційно важкий. Важчий за "Страсті Христові". Там хоч можна сховатися - не лише за закриті під час найкривавіших сцен повіки, а й за географічне відокремлення - ні, не з нами, не в нас, оно, пустеля, пісок, камінь, червоні плащі римської варти, спека, що наче точиться з екрану фоном до крові й болю, давньоарамійська мова, не з нами, не в нас, ні...
А тут ховатися нема куди. Сніги, ліси, берізки, схилений на коліна перед царським крильцем народ. "Господи, помилуй", яким кожен намагається перекричати іншого, і при цьому крутить-трактує крикнуте, як вміє. Істеричне самоприниження, істерична відданість цареві та віра у всемогутність, богопомазаність його. Все, як у нас, одне слово. Все про нас.
І добре розумієш російських патріотів, які закликають заборонити твір Лунгіна разом із порнухою та сатанізмом. Вони праві по-своєму - "Царя" і правда можна показувати іноземцям в якості антиросійської страшилки. Тим страшнішої, що відчуваєш в ній - як не за точним співпадінням фактів, то за загальним психоемоційним фоном, десь там, глибоко, підспудно, на рівні спинного мозку - правду. "Суконную, посконную, домотканую".
Так воно, певно, все й було. Та і зараз є.
Прекрасний Мамонов. Прекрасний Янковський. Прекрасний ведмідь :)
Все інше страшне. Хоча насправді Мамонов та ведмідь теж страшні.
І от іще - цікаво, коли билися за Полоцьк, і одні наші обороняли міст - з іншого боку, серед атакуючих, за спинами шляхтичів були інші наші? Ну, тобто наші наші?
От сором мені, диплом маю, а не знаю. Та були, напевно. Мали б бути.
І останнє. Спасибі особисто Віктору Олеговичу Пелєвіну. Завдяки йому цей фільм вдалося пережити набагато легше. Інколи я просто сиділа й думала - ну що, ну нема чого плакати, просто РПЦ не поділили щось там із Кремлем і замовила собі якісний PR-продукт. Попускало.

Умови: Супермаркет, сумка, камера зберігання. Облишивши сумку, закриваєте камеру та кладете до кишені номерок із ключами. Ідете за покупками. Повертаєтеся з хлібом, яйцями та молоком. Витягаєте з кишені ключі, дивитеся на номерок, потім на камеру - і бачите, що "ваша" ячійка відкрита навстіж, а сумки в ній нема.

Спойлер: Речі все ще в камері схову.

Питання: чо ащє?

Відповідь та мораль - в понеділок о 15й :)

...а вчора світ Здивував - та так, що й досі не можу зрозуміти, хто з нас був правий.
Велике Все через одну хорошу дівчинку щосили намагалося напарити нам квитки на концерт, на який ніхто не хотів іти. І робило це так, ну просто ТАААААК настійливо, що я навіть і не знаю, яка саме манна сипатиметься сьогодні там зі сцени. І от розрив: з одного боку - йдіть, ну йдіть же ж, з іншого - триста тисяч мільйонів власних уявлень, планів, упереджень, забобонів, страхів. І я посередині: що? Що взагалі? Куди бігти?
Манна проллється таки не на нас. Але не в цьому суть. Дотепер я намагаюся зрозуміти: що це було? І навіщо? І що, чорт забирай, я втрачаю, не потрапивши таки на цей концерт?
Втім, ніколи вже не дізнаюся, і в цьому теж - прикол ;)
В усьому іншому світ просто тішив та балував цілий день :) Спасибі йому й вам - такого числа привітань і хороших, правильних, мудрих слів не було в мене, здається, вже давно :)))))
Апогей апофеозу настав о 10й вечора. Подзвонив хлопчик, з яким ми років до 18ти мешкали через під"їзд. Провели в одній дворовій компанії все дитинство, ніколи особливо не дружили, а один раз навіть побилися так, що скандал був ледь не на весь район. І що б ви думали? З днем народження, Олько! Треба якось зустрітись...
:)

...вже понад 2 тижні - ще коли не було ніякої епідемії, просто як тоді ще передчуття традиційного листопадового жаху - рветься з мене, б"ється всередині, стукає клювом, хоче на волю пісня про Капєц. Про те, що нічого не буває назавжди. Про те, що щастя, та і не щастя навіть, а просте наше сіре набридле повсякдення - непевне, ламке, а за ним - жах, біда, невідворотність. Про те, як ми всі танцюємо із закритими очима над прірвою, і диво, що не падаємо в неї.
Мені страшно писати ЦЕ, бо писати - це творити. І не лише на папері.
Бо я вже якось написала про "вечно рядом", а потім так сміялася, так сміялася, ледь не до сліз, коли зрозуміла, що останні н-цать років мене не пускають ці 2 слова в останньому рядку першого й четвертого куплетів, ці 2 слова, і нічого більше, бо крім них нічого більше і нема, але ж скільки, скільки разів я це проспівала...
Бо хочу - до старості, із руками-ногами-рідними-близькими. І не інакше. На інші варіанти не згодна.
Жити довго й щасливо. Виховати дітей та онуків. Перетворитися на сиву матріархіню з пирогами. Померти у власному ліжку. Звісно ж, в один день. В мене будуть великі відвислі груди і хороший, нарешті, зір, а в нього - лисина й занудство. Ну і нехай.
Я затуляю собі рота. Рефрен перебиває, наче заставка, шматки моїх снів.
Воно вже в мені, і єдине, що можна - задушити це пташеня, вбити його, носити в собі мертвий текст.
Чи відпустити?
Потенційний лисий зануда сказав, що можливість творчості важливіша за можливості бід. Але він дивовижно безжалісний - не в значенні "жорстокий", а як відсутність послаблень перед лицем справедливості. Для всіх. І для себе, перш за все. Не людина, коротше. Всі йоги такі не люди :)
То що мені робити, люба публіко? Що мені робити?

- Ведь когда я сплю - то перестаю умирать,
и просто вишу в воздухе -
легкая, как перышко,
прекрасная, как лучик,
и больше нет никаких "нет".

Із розмови з поважною, спокійною, літньою київською терапевткою, яка тільки-но буквально ощасливила мене діагнозом "фарингіт" і рецептом на мазь Люголя.
- А яка зараз взагалі епідобстановка в місті?
- Не дуже хороша.
- А що Ви можете як лікар сказати про чутки, ніби в нас епідемія зовсім не грипу? А іншої, набагато більш серйозної хвороби?
- Ну, я вам так скажу. В нас є офіційно оголошена сезонна епідемія грипу. Є, крім того, спалах грипу аш-один-ен-один. І є всякі інші хвороби. Нехороші. І (виразно дивиться на мене) дуже, дуже серйозні.
- То що, краще на вулицю не ходити?
- Так, краще сидіти вдома, як є змога. А на вулицю неодмінно, неодмінно виходити тільки у масці.
Отаке.

Всіх позафренджувала назад.
І знову здрассьті. 

Любий Господи!
І за що, скажи на милість, ти караєш нас щороку осінню?
І як дожити знов до весни? 
Ех. 

12го грудня, десь там у нетрях КПІ. Квитки від 70 грн. Можна було б уже і взяти.
М? :) 

последние 10 лет, привезла в Киев концерт удивительной яркости, чистоты и силы. Через ОА шарашит, сквозь нее льется прекрасная и незамутненная сила, и на пути этой силы нет сейчас ни усталости, ни истощения, ни проблем, ни мрака. Ольга в расцвете, смотреть на нее - удовольствие, слушать - почти счастье.
Новый альбом должен быть очень. Очень-очень.
Тем страшнее выйти после концерта на улицу. Там мрачно и грязно, и центр кишит сотрудниками в штатском, и залитый светом прожекторов майдан устлан мусором - ровным слоем. Замученные бесконечным политическим праздником люди возвращаются в пригнанные из всех областей автобусы. Им еще домой ехать.
Это 2 разных мира. Утешаться можно только тем, что хотя бы в одном из них охота жить.

Posted via LiveJournal.app.

Чи хтось знає, як українською "блажь"? Здається, саму сутність цього слова розкриває його спорідненість зі словом "благо".
Чисто тобі одне з цих двох - купити за скажені гроші книжку, і навіть не художню, а про - омайнгатт! - таймменеджмент (!), але таку, ТАКУ!
Отаку:

З картинками, і схемами, і котегами, і намальованим від руки щоденником на півкнижки.
І притискати її до себе в маршрутці дорогою додому, і мружитися на останнє осіннє сонце,і слухати Red Hot Chilly Peppers, і знати, що пороблена сьогодні купа справ, а попереду - ще вагон та маленький візочок :)
І спина знову зі мною, і в серці - літо ;) Ура :)

Posted via LiveJournal.app.

Гхем-хем! (відкашлююся).
Ненав"язливо нагадую, що до Лузанівського дня народження залишилося менше місяця. Тим, хто збереться щось подарувати, полегшую життя оцим переліком.
- Гітара б/ушна, не офігенна, але й не дуже паршива. Житиме в Чернігові, буде юзатись там же ж та у всяких довколочешних виїздах. Головна вимога - м"які струни, розташовані близько до грифу. Ну, і щоб звучала не дуже вже гидко.
- Маракас. Красивий, дерев"яний, кругла така погремушка на ніжці. І з візерунками :)(ПООБІЦЯЛИ! ВЖЕ НЕ ТРЕБА!)
- Підставка для мікрофону. Маленька, аби ставити мікрофон на стіл, сідати перед ним і щось гундіти чи співати.
- Туристичний посуд для походів. Компактний, легкий, який швидко нагрівається. Кастрюлька, сковорідка. Тарілка.
- USB-кабель для iPhone. Запасний. Китайський. Епплівський коштує скажені гроші, а ламається так само.
- Перехідник для навушників - такий, аби в один плеєр можна було втикати одночасно 2 пари і слухати вдвох. І можна навіть 2 :)
- Флешки. Будь-які. Великі, маленькі, нові, юзані. Аби працювали.
- Сережки. Великі, такі, що вниз від мочки звисають. Красиииииві :)
- Подарункові картки і картки зі знижками у кав"ярнях, пивних ресторанах чи пабах та інших харчозакладах міста Києва. А ще - у "Космо" та "ДЦ".
Ну, і для онуків Рокфеллера останній пункт - маленький столик, на якому за задумом виробників мали б подавати сніданок у ліжко. А я б на такий ставила ноут. І жила б на дивані.
Безумовно, з усіма цими речами я стану в триста разів щасливішою, буду радісна, весела, творча й активна. А хто прислухається до моїх побажань - покращить собі карму на 300 пунктів та досягне Блаженства на 2 життя раніше. Як же ж інакше?

Славутицький бардфест.
Стасе, спасибі :)

Лікар сказав - остеохондроз та запалення нервової тканини. Не ходити на роботу до кінця тижня, п"ять днів уколів, аналіз сечі про всяк випадок - а раптом це таки ліва нирка, адже болить неподалік неї.
Я не можу стояти прямо. Низ лівого боку - приблизно там, де закінчуються ребра, тільки зі спини і збоку - відчувається так, наче там є якийсь спеціальний орган, і органому цьому ой як недобре.
А починалося буденно. Ранок, квапливе збирання, присіла, нахилилася - і оппа... І от уже я не молода-здорова-сильна пані, здатна випадково завалити стегном ровер, що на біду собі саме проїздив повз (було таке колись, мені потім було соромно :) ), а амбулаторний хворий. В мене і документ відповідний є.
Від дому до зупинки - довго, дуже довго. Я не можу йти швидко, і навіть соваючись, маю часом спинятися перепочити. На те, аби відслідковувти й контролювати цей боковий спазм, йде багато сил. А замість облич перехожих, неба та верхівок дерев перед очим тепер асфальт, бо розігнутися, знову ж таки, не виходить. І якщо це репетиція старості, якщо старість саме така - зігнутий поперек і відсутність сил - то я навіть не знаю, що сказати.
Не знаю.